«Нам допомогли виїхати віряни»: війна змусила сім’ю тікати з окупованого міста і почати життя з нуля на Волині

0
20

«Нам допомогли виїхати віряни»: війна змусила сім'ю тікати з окупованого міста і почати життя з нуля на Волині

«Ми вже звикли тут. Та й завжди чудово, коли маєш власне. Довкола природа, свіже повітря; вийшов на грядки – зірвав свого помідора, огірка… Куплене – це вже зовсім інше. От тільки чого б не торкався – усього вчишся по-новому. Живемо, як і всі: дім, діти, господарство, городи», – підсумовує своє щодення жителька села Пнівне Наталія Сироєдова.

Ось уже добігає шостий рік як вона опинилася у статусі внутрішньо переміщеної особи і навчилася жити в новому ритмі, адже буття її сім’ї кардинально змінила війна. Тож сьогодні – про те, як східняки не побоялися оселитися на оповитому міфами про бандерівщину заході, чому дивувалися і чого навчилися, раптово змінивши індустріально розвинене місто на звичайнісіньке поліське село, пише Полісся.

Наталія народилася і все своє свідоме життя провела у місті Єнакієве, що на Донеччині. Ніколи й не думала про переїзд, аж доки до цього не підштовхнули події неоголошеної російсько-української війни. Жінка розповідає: усе розпочиналося з «повстання» мирних людей. Однак уже тоді відчувалося, що буде гірше. Так і вийшло. Відколи у 2014 році місто окупували бойовики, життя у ньому кардинально змінилося. Виробництво зупинилося, з грошима було сутужно – соцдопомог і пенсій не виплачували, зарплат теж. Не вистачало й гуманітарної допомоги, зупинився транспорт, тож, аби хоч чогось домогтися, потрібно було йти в центр пішки. Всюди вишиковувалися черги. Видавали по пів хлібини на людину. Багато продуктів і товарів взагалі не можна було ні знайти, ні придбати. Тим часом лінія фронту проходила за якихось 20 кілометрів. БТРи звично снували містом, наче машини. Не раз вночі доводилося будити дітей, зриватися і ховатися від обстрілів у підвалах. Так прожили у муках і страху майже рік… І почали шукати шляхів, як виїхати.

– На перший план стали безпека і здоров’я дітей. Тоді вже не думалося ні про що інше: знали, що треба втікати, бо стріляють. Самостійно це було важко зробити – через блокпости на власних авто не пропускали, люди днями там стояли. Нам допомогли виїхати віруючі. По дзвінку зібралися за лічені години. На КПП платили, аби пройти, пригиналися від пострілів. Дорога була нелегкою. Відчули полегшення лише на підконтрольній Україні території. Але й з часом було важко забути свист куль. Навіть уже тут діти схоплювалися вночі, аби сховатися. З ними довго психологи працювали, – Наталія ще добре пам’ятає дні, коли з мамою Надією і трьома малими синами поспіхом покидали рідні домівки та «старе» життя, але всіляко намагається викинути все те з голови.

«Нам допомогли виїхати віряни»: війна змусила сім'ю тікати з окупованого міста і почати життя з нуля на Волині

Єнакієве, Слов’янськ, Київ… Своїм новим домом обрали Волинь. Звичайно, починати з нуля було дуже важко. Інший менталітет і устрій життя, мовний бар’єр, мінімум особистих речей з собою, страх перед невідомим і розлука з рідними, – усе це давалося взнаки. Але витримали завдяки підтримці небайдужих до чужої біди людей. Так, члени протестантських церков допомогли родині зібрати кошти на житло, односельчани підтримали хто одягом, хто продуктами, хто добрим словом. Уже через кілька місяців з тимчасового житла перебралися у власний дім – господарі погодилися розтягнути виплату за нього у часі. Пізніше зміг приїхати і чоловік Наталії Іван.
Вслід за власним дахом над головою подбали і про господарство. Розпочали з грядок. Моя співрозмовниця не приховує – це було нелегко. «Корінні» містяни мало що знали про догляд за городиною, а в деяких аспектах звикли до інших порядків – довелося навчатися в людей і на власних помилках.

Так, наприклад, на сході садили й копали бульби під лопату, тут же так не годиться. Але впоралися і згодом вийшли на великі поля. Там вирощують картоплю, кукурудзу, сіють зернові, заготовляють сіно. Цьогоріч навесні ще взялися освоювати цілину. Біля хати ж – усі необхідні овочі: морква, цибуля, буряки, кабачки, огірки, помідори… Чимало й живності. Так, першою в господарстві з’явилася корова. Купували її ще телям, з часом навчилися правильно доглядати. А тогоріч придбали коня. Теж молодого ще. Все ж, зауважують, без «техніки» в селі нікуди. Відтак землю намагаються обробляти власними силами, а що не встигають – то вже трактором. Крім того, тримають свині, кури, качки, гуси… Іван справляється не тільки зі своїми клопотами по господарству, але й по сусідству встигає допомогти, кому що треба. Надія Леонівна й Наталія клопочуться по дому. В ягідно-грибний сезон сім’єю ходять до лісу. Богдан, Кирило і Микита уже добре вивчили найкращі для “тихого полювання” грибні місця, а у вільний час залюбки ганяють з новими друзями м’яча. Словом, освоїлися. Тож, коли заходить мова про можливість повернення у Єнакієве, – в цьому домі роздумують раціонально:

– Якщо їхати – то в гості, бо ж там залишилися друзі, знайомі. Але хіба що на тиждень – не більше. Бо ж треба і господарство на когось лишити, – якось так уже по-поліськи відповідає наша героїня. Тим більше, що свідома, наскільки рідне місто стало іншим.
– Хто тримався за дім, рідних і боявся щось змінювати – тепер виживають як можуть. Ні роботи, ні гідного соціального забезпечення. Працює один завод і то в пів сили. У місті лишилися хіба що пенсіонери, молодь шукає заробітків деінде, – каже жінка.
Тож як би важко не було облаштовуватися в селі і обробляти землю, Сироєдови таки раді, що наважилися на переїзд. Тепер зі сміхом згадують, як в перші дні їх дивувало «добрий день» на кожному кроці, як вчилися господарювати і… як весілля відгуляли. За класикою жанру: з перекриванням дороги, водою, зерном. А потім Бог подарував тут, у Пнівне, четвертого сина та двох донечок, і життя завирувало з новою силою…

Іванна ВЕЛИЧКО, село Пнівне

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here